Чесно кажучи, публічність мене не приваблює. Я не працюю над власним іміджем і не маю політичних цілей. Моя справа — війна, і займаюся я нею постійно, без вихідних. Саме тому інтерв’ю та колонки для мене — рідкість.
Але останнім часом моє мовчання почали сприймати як мовчазну згоду. Навколо Генштабу та армії розрослася ціла міфологія про внутрішні конфлікти й саботаж. Тож цього разу скажу все сам, один раз.
Зміст
Про «конфлікт»
Новина про те, що ми з паном міністром нібито конфліктуємо, стала для мене несподіванкою. Я розглядав наші стосунки як робочі — зі своїми складнощами й розбіжностями в позиціях. Інакше й бути не може, коли дві інституції взаємодіють в умовах повномасштабної війни.
Якщо комусь моя поведінка завдала прикрощів — Михайле Альбертовичу, перепрошую, я справді буваю різким. Але закликаю і вас, і тих, хто з інтересом стежить за цим сюжетом: зосередьмося не на персональному, а на головному — на перемозі.
Є принцип, важливіший за будь-які імена: Україна більша за Федорова, за Сирського, за будь-кого з нас. Держава тримається не завдяки незамінним постатям, а завдяки армії, інституціям і мільйонам людей, які просто виконують свою роботу. Перетворити цю війну на протистояння двох людей — це найкращий подарунок ворогу.
Стосується це не лише мене й пана Федорова. Я бачу, як суспільство ділиться на «табір Федорова» й «табір Сирського». Щойно тема, дотична до армії чи війни, стає політичною, вона миттєво спрощується до гасла. А питання, які зараз обговорюють у мережі — контракти, закупівлі, мобілізація — значно складніші за будь-який допис. Гаслами не ухвалюються рішення, від яких залежать людські життя.
І ще одна теза, з якої випливає все подальше: перемогу забезпечує реальна робота, а не публічні суперечки навколо неї. Тому далі — про роботу, а не про стосунки.
Хто за що відповідає
Почну з основ, які загубилися в дискусіях.
Міністерство оборони відповідає за забезпечення війська, закупівлі та формування політик, а також за цивільний контроль над ЗСУ. Це колосальний обсяг роботи, без якого армія просто не функціонуватиме. Міністр не зобов’язаний особисто перебувати на передовій і не повинен виконувати роль військового стратега — це не його зона відповідальності.
Планування операцій, стратегія війни, стан на фронті — за законом це моя відповідальність перед Верховним Головнокомандувачем. Удари по глибокому тилу, ізоляція Криму — результат роботи ЗСУ, СБУ, ГУР та ДПСУ, координованої Верховним Головнокомандувачем і мною. Річ не в тому, що комусь «перекривають кисень», а в тому, що так побудовані інституційні механізми в арміях усього світу.
Коли лунають закиди про «відсутність стратегії», нагадаю очевидне: стратегія — не документ для оприлюднення й не пост у соцмережі. Вона доповідається Верховному Головнокомандувачу, а її наслідки видно на фронті, де мільйонна армія четвертий рік поспіль стримує сильнішого супротивника. Вимога публічно презентувати стратегію фактично означає вимогу презентувати її ворогу.
Останнім часом багато говорять про «візію». Візія — річ корисна, з нею можна запускати стартап. Але війну виграє стратегія. Візія малює бажаний результат, стратегія ж відповідає, звідки взяти резерви, боєприпаси, людей і час, аби цього результату досягти.
Тепер про «ручне керування». Я служу в армії понад сорок років. Я людина системи: не ставлю ультиматумів своєму керівництву й не командую військами через месенджери. Мільйонну армію неможливо вести через вотсап — нею керують через штаби, накази й відповідальність командирів на місцях. Одне з останніх рішень: я передав командирам корпусів повноваження, зокрема щодо кадрових переведень у межах корпусу. Це і є пряма протилежність ручному керуванню.
Про дрони
Найбільш дивний закид, який мені доводилося чути, — нібито я «не хочу воювати дронами».
Сили безпілотних систем як окремий рід військ створено з моєї ініціативи. Кандидатуру майора Мадяра на посаду командувача СБС я особисто подавав Президенту. Рішення було непопулярним, і я взяв повну відповідальність за нього. Причина проста: Мадяр не просто пройшов шлях від солдата до офіцера, а створив унікальний підрозділ і має власне бачення розвитку. Результати цього рішення ми бачимо щодня.
Людина, яка «не хоче воювати дронами», не ініціює створення першого у світі окремого роду військ безпілотних систем і не призначає на його чолі офіцера всупереч усталеній військовій ієрархії.
Проте зобов’язаний сказати й другу частину правди — адже відповідальність за результат на полі бою за законом лежить на мені. Дрони справді забезпечують значну частку уражень — це факт. Але щоб вони працювали ефективно, поле бою мають підготувати артилерія, міномети, інженерні підрозділи, ППО, засоби РЕБ і десятки інших складових. Генштаб подає міністерству повний перелік потреб для ведення війни. Закуповувати треба комплексно, а не лише те, що зараз найпопулярніше.
Ми воюємо не з невеликою країною — проти нас супротивник, який переважає в усьому і застосовує артилерію, авіацію, піхоту. Перевести мільйонну армію «на дрони» за два місяці неможливо. Це не просто авантюра — за будь-який експеримент такого масштабу довелося б заплатити територіями і життями людей.
Про кадри
Мене звинувачують у просуванні «лише лояльних». Погляньмо на факти: Мадяр, Апостол, Гнатов, Андрій Білецький, Редіс, Верес, Ахілес, Євген Карась — і цей перелік можна продовжувати. Усі вони пройшли шлях від молодших офіцерів до керівних посад. Я їх призначаю, підвищую і підтримую. Чимало з цих рішень були непопулярними в системі, але я їх ухвалював, керуючись єдиним критерієм — результатом.
Так, процедура переведень залишається довгою й складною. Але вона визначена нормативними актами, які створювалися задовго до мене і зміна яких — прерогатива міністерства. Будь-яке спрощення, що не поставить під загрозу керованість війська, я готовий підтримати.
Про адміністративну роботу
Не переходитиму на особисте — лише факти, оскільки йдеться про мотивацію мільйона людей у війську.
Нові контракти представили більше місяця тому. На сьогодні їх підписали приблизно 2000 військовослужбовців із мільйонної армії. Натомість я маю справу з великою кількістю деморалізованих солдатів і офіцерів, які очікували інших умов. Сама постанова про «експеримент» викликає серйозні юридичні сумніви. Для порівняння: підвищення грошового забезпечення в системі МВС провели через зміни до бюджету, ухвалені Верховною Радою. Ось у чому різниця між справжнім рішенням і презентацією. Презентація не повинна ставати самопрезентацією: за кожним слайдом мають стояти документ, бюджет і процедура. Без цього замість рішення армія отримує розчарування.
Аналогічна ситуація з реформою мобілізації, доручення щодо якої дав Президент. Сухопутні війська і ТЦК підпорядковані мені, і ми готові до змін: беремо участь у всіх засіданнях Верховної Ради, передаємо порушення до ДБР, наполягаємо на залученні поліції. Але сама реформа — це законодавча й адміністративна робота міністерства, на яку я, як і вся країна, чекаю.
І останнє, про що мовчати не маю права, — грошове забезпечення. Пан міністр публічно визнав, що частину коштів із зарплат військових спрямували на закупівлю дронів. Через це виникло питання фінансування виплат у другому півріччі.
Скажу прямо: зарплата солдата — не резерв для перерозподілу, а зобов’язання держави перед тими, хто щодня ризикує життям. Разом з урядом ми зараз шукаємо рішення, щоб кожен військовослужбовець отримав виплати вчасно й у повному обсязі. Іншого шляху немає. Але висновок на майбутнє напрошується: рішення, що стосуються мільярдів, не можна ухвалювати без прорахунку наслідків для мільйона людей.
Окремо підкреслю: ця колонка написана не для учасників суперечок у соцмережах. Вона — для тих, хто щодня несе на собі тягар війни. Нашим воїнам байдуже, хто кого переміг у мережевій дискусії. Їм потрібні боєприпаси, ротація, своєчасна виплата і впевненість, що держава за їхніми спинами працює, а не з’ясовує стосунки. Саме про це — все написане вище.
Замість висновку
Я не воюю з міністерством. Я воюю з росією. Генеральний штаб ніколи не протистояв міністерству — ми співпрацювали й співпрацюватимемо з будь-яким міністром, якого призначить держава. В армії не обирають, з ким служити, — там виконують накази й роблять свою справу. І роблять її якісно.
Моя робота — війна: стратегія, фронт, люди. Саме цим я займаюся й займатимусь надалі. Бажано без інтерв’ю та колонок.
Україна більша за будь-чиї імена. І вона вистоїть, якщо кожен виконуватиме свою справу на своєму місці.
Джерело: https://militarnyi.com/uk/articles/moya-robota-vijna/
