Мати відпустила на фронт сімох синів. Надія Вікарій звинуватила братів у зґвалтуванні та матір у катуваннях і прихованому вбивстві

Трагедія багатодітної родини з Житомирщини, яка спливла після відео Третьої штурмової бригади.

31-річна Надія Вікарій розповіла про роки сексуального та фізичного насильства в дитинстві, смерть молодшої сестри Дарії та системні катування.

Історія насильства в сім’ї Тетяни Саннікової, де виховувалося 12 дітей, набула нового розголосу в квітні 2026 року.

У квітні 2025 року на YouTube-каналі Третьої окремої штурмової бригади вийшло відео під назвою «Мама відпустила сім синів на війну». Матеріал розповідав про Тетяну Саннікову — жінку, яка нібито виростила 11 дітей (вісім синів і три доньки) і відпустила сімох на фронт. У сюжеті підкреслювалися сімейні цінності, братерська підтримка та материнська самопожертва. Брати, зокрема Михайло з позивним «Мойша», виглядали героями, які разом захищають Україну.

Майже через рік відео видалили з усіх платформ. Причиною стала публічна заява Надії Вікарій — четвертої доньки в цій родині, про яку в оригінальному сюжеті майже не згадували.

10 березня 2026 року 31-річна жінка опублікувала допис у Threads і подала офіційну заяву до поліції Житомирської області. Вона звинуватила двох рідних братів (зараз військовослужбовців 3-ї ОШБр) у систематичному зґвалтуванні її та молодшої сестри Дарії протягом кількох років. Крім того, Надія стверджує, що мати Тетяна Саннікова причетна до катувань дітей і приховування обставин смерті Дарії. Історія виявилася значно глибшою та трагічнішою, ніж здавалося спочатку.

Жахливі умови життя та втручання органів опіки

Тетяна Саннікова народила 12 дітей (вісім синів і четверо доньок) від різних стосунків. Батько Дмитро Вікарій жив з родиною не постійно. У 1995 році органи опіки вилучили дітей через антисанітарію, голод і відсутність догляду. Старших відправили до інтернату, молодших — до дитячого будинку. Умови були жахливими: діти спали на підлозі, їжі не вистачало, гігієни практично не було.

У 2002–2003 роках мати намагалася повернути дітей через суд, але їй відмовили. У червні 2003 року Тетяну Саннікову засудили за жорстоке поводження з неповнолітньою Дарією Вікарій (на той момент дитині було близько 9 років). Суд призначив умовне покарання.

Родина часто змінювала місце проживання: Бердичів, потім село Старий Солотвин Бердичівського району. Саме тут, за словами Надії, насильство набуло особливо тяжких форм.

Звинувачення Надії Вікарій

Надія народилася 1994 року. Частина дитинства пройшла в інтернаті №4 у Житомирі. Вона розповідає, що двоє братів (імена згадуються в розслідуваннях як Михайло та Сергій) протягом п’яти років ґвалтували її, а молодшу сестру Дашу — протягом року. Насильство відбувалося в різних місцях: у лісі, погребі, сіновалі, хліві, на горищі. Спочатку це були примусові дії без проникнення, згодом — з проникненням. Надія згадує примус до орального сексу з використанням цукру та інші форми приниження.

Окрім сексуального насильства, жінка описує систематичні катування з боку матері:

• Побиття повідцем, качалкою, вибивачкою для килимів та іншими важкими предметами.
• Прив’язування до столу чи батареї, примусове стояння на колінах усю ніч.
• Змушування їсти зіпсовану їжу або навіть екскременти.
• Рвання одягу, удари в інтимні місця, виривання волосся.

Брати нібито отримували кращу їжу, тоді як дівчатка часто голодували. Надія згадує поради молодшої сестри:

«Ти трохи поплач, покричи, щоб вона зрозуміла, що тобі боляче, а потім не кричи і не плач».

Смерть Дарії Вікарій та приховування злочину

20 червня 2004 року 10-річна (за деякими даними — 11-річна) Дарія Вікарій померла. Тіло закопали на березі річки під вербою в Бердичеві. Мати разом зі старшою донькою Світланою нібито здійснили поховання самостійно. Чотири роки Тетяна Саннікова приховувала смерть дитини: продовжувала отримувати соціальні виплати, навіть «переводила» доньку в четвертий клас заочно.

Лише у 2008 році тіло перепоховали на кладовищі в Бердичеві за кошти місцевої влади. Мати на похованні не була присутня. У тому ж році Тетяну Саннікову судили за шахрайство — отримання допомоги на мертву дитину та підробку документів. Жінку звільнили від покарання за амністією.

У 2012 році Тетяну позбавили батьківських прав щодо Надії. Суд призначив символічні аліменти — 300 гривень на місяць.

Свідчення очевидців та архівні документи

Журналісти опитали понад півтора десятка свідків: вчителів, однокласників, вихователів інтернатів, сусідів. Багато хто підтверджує, що Надія приходила до школи з синцями, розповідала про побиття. Одного разу з’явилася з вибитими передніми зубами. Дівчатка виглядали запущеними, голодними і заляканими, тоді як брати були доглянутишими.

Одна зі знайомих цитувала слова Тетяни Саннікової:

«Я дівчаток не дуже люблю. Краще б я мала ще десятьох хлопчиків. Зі старшими дочками я порозумілася, а з молодшими не вдалося це зробити».

У 2008 році в інтерв’ю Gazeta.ua мати говорила про доньку:

«Ця Дашка мені жодного разу не снилася».

Реакція та поточний стан розслідування

Після заяви Надії відео Третьої штурмової бригади видалили. Семеро братів продовжують службу в лавах бригади та беруть участь у бойових діях. Бригада та Третій армійський корпус на запити журналістів не надали детальних коментарів.

Поліція Житомирської області відкрила кримінальне провадження за фактом зґвалтування неповнолітньої. Надія пройшла п’ятигодинний допит і отримала статус потерпілої. Розслідування триває: плануються допити членів сім’ї, свідків і соціальних працівників того періоду.

Щодо смерті Дарії нове провадження не відкривали. Через значний час (понад 20 років) і скелетизацію останків ексгумацію не планують.

Надія Вікарій зібрала понад 200 тисяч гривень донатів на лікування, житло, погашення кредиту та юридичну допомогу. У неї діагностовано посттравматичний стресовий розлад.

Актуальність у 2026 році

Ця історія, яка почалася як приклад материнського героїзму на тлі повномасштабної війни, перетворилася на болісне нагадування про системні проблеми захисту дітей у 1990–2000-х. У 2026 році, коли Україна продовжує боротьбу за незалежність, подібні випадки підкреслюють: статус захисника Вітчизни не скасовує відповідальності за злочини минулого.

Суспільство розділилося. Частина людей підтримує воїнів-братів і вважає звинувачення спробою дискредитації. Інші вимагають повного, неупередженого розслідування незалежно від фронтового статусу.

Експерти з прав дитини зазначають, що в ті роки органи опіки часто ігнорували сигнали про неблагополуччя. Сьогодні механізми реагування покращено, але приховане сімейне насильство все ще залишається серйозною проблемою.

Надія Вікарій, яка зараз живе в прийомній родині, намагається відновити справедливість. Її історія стала прикладом для інших жертв, які роками мовчали.

FAQ