Олексій Юков — легендарний український пошуковець зі Слов’янська, керівник групи «Плацдарм», який понад чверть століття ризикував життям, щоб знаходити, ексгумувати та повертати додому тіла загиблих військових і цивільних.
Він починав із розкопок часів Другої світової, а з 2014 року став одним із перших, хто працював безпосередньо на лінії фронту російсько-української війни. 5 серпня 2026 року він загинув під час чергової ексгумації, залишивши після себе тисячі повернутих імен і глибоку пам’ять про справу честі та людяності.
Зміст
Біографія Олексія Юкова
Олексій Олександрович Юков народився 9 вересня 1985 року в Слов’янську Донецької області. Дитинство пройшло в звичайному промисловому місті сходу України. Вже в ранньому віці він зіткнувся зі смертю і війною не з кіно чи книжок, а безпосередньо. У віці близько восьми років разом із другом випадково потрапив на місце, де під час будівництва лікарні бульдозери розрили старе кладовище. Перед очима дитини постали кістки, черепи, зотлілий одяг і труни. Ця картина глибоко запала в пам’ять.
Близько 12–13 років старший брат узяв його в ліс біля села Богородичне під Слов’янськом. Там на місцях боїв Другої світової війни серед зелені лежали білі плями — кісткові рештки радянських і німецьких солдатів, розкидані каски, боєприпаси. Ліс виглядав білим від кісток. Олексій побачив, як люди мародерили останки. Це стало точкою неповернення. Він усвідомив, що ставлення до загиблих має бути гідним, і з підліткового віку почав займатися пошуковою справою. Разом із рідними та першими ентузіастами він брав участь у розкопках місць боїв Першої та Другої світових війн, шукав і перепоховував останки.
Паралельно з пошуковою діяльністю Олексій активно займався спортом. Він став майстром спорту з таїландського боксу, президентом місцевих федерацій, створив клуб «Боєць» і тренував дітей та молодь. Його вихованці неодноразово ставали чемпіонами України. Тренування проходили в спорткомплексі «Енергетик» у Миколаївці. Спорт залишався важливою частиною життя навіть тоді, коли війна повністю змінила його повсякдення. Двоє його учнів згодом увійшли до пошукової команди.
Юність і молодість Олексія пройшли між спортивним залом, експедиціями на місця старих боїв і повсякденним життям Слов’янська. Він не шукав слави. Пошукова робота була для нього внутрішньою потребою і моральним обов’язком. Коли у 2014 році війна повернулася на Донбас, він уже мав багаторічний досвід і чітке розуміння, що треба робити.
Сім’я Олексія Юкова
Батьками Олексія були Олександр Сергійович Юков і Тамара Миколаївна Юкова. Про дитинство в родині відомо небагато публічно, але саме родина дала йому перший досвід пошукової роботи — старший брат показав місця боїв, і ця справа стала сімейною.
Дружиною Олексія була Євгенія Калугіна. Вона також брала участь у пошуковій діяльності, працювала разом із чоловіком у складі гуманітарних місій. У 2020–2021 роках подружжя разом отримувало нагороди за сприяння Збройним Силам України. Саме Євгенія 5 серпня 2026 року повідомила про загибель чоловіка коротким дописом у соціальних мережах. Їхня спільна робота на лінії фронту і в «сірій зоні» була не просто шлюбом, а спільним служінням справі повернення загиблих.
Публічної інформації про дітей Олексія Юкова майже немає. Він рідко говорив про особисте життя, вважаючи, що головне — це робота, яка дає можливість іншим родинам завершити траур і поховати своїх близьких.
Освіта Олексія Юкова
Офіційної інформації про вищу освіту Олексія Юкова в публічних джерелах майже немає. Він сам неодноразово підкреслював, що його справжньою школою стала пошукова справа і спорт. Як спортсмен він отримав кваліфікацію майстра спорту з таїландського боксу і став керівником місцевих федерацій. Практичні навички — робота з картами, знання місцевості, розуміння археології бойових дій, навички безпечної ексгумації — він здобував роками безпосередньо в полі.
Життя навчило його працювати під обстрілами, розпізнавати заміновані ділянки, співпрацювати з військовими, поліцією, СБУ, ДСНС і слідчими. Це була освіта, яку не дають університети.
Перші кроки в кар’єрі Олексія Юкова
Кар’єра Олексія Юкова як пошуковця почалася ще в підлітковому віці з розкопок часів світових воєн. У 2013 році він офіційно зареєстрував пошуковий загін Асоціації дослідників військово-історичної спадщини «Плацдарм». Загін самостійно забезпечував себе транспортом, паливом, обладнанням і спорядженням.
З початком російської агресії у 2014 році «Плацдарм» став однією з перших груп в Україні, яка почала шукати і евакуювати тіла загиблих безпосередньо в зоні бойових дій. 2 травня 2014 року, коли бойовики збили два українські гелікоптери під Слов’янськом, саме група Юкова виїхала забирати тіла. Під час окупації Слов’янська він залишався в місті і продовжував роботу. За передачу тіл українських військових бойовики «ДНР» звинуватили його у зраді і винесли смертний вирок. Його відвезли «на підвал», але в останній момент втручання впливових осіб (за деякими свідченнями, пов’язане з Ігорем Гіркіним) врятувало йому життя.
Пізніше Олексій працював у складі відомої волонтерської місії «Чорний тюльпан». Після початку повномасштабного вторгнення у лютому 2022 року «Плацдарм» діяв самостійно, тісно співпрацюючи з Генеральним штабом ЗСУ в межах гуманітарної місії «На щиті», з Уповноваженим з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, поліцією та іншими структурами.
Команда працювала на найнебезпечніших ділянках — під Іловайськом, Дебальцевим, біля Слов’янська, у Лиманській громаді та інших «гарячих» точках. Вони піднімали тіла українських захисників, цивільних і російських військових (останніх — для подальшого обміну). За різними оцінками, тільки з початку повномасштабної війни група повернула від півтори до понад трьох з половиною тисяч тіл. Юков неодноразово казав, що для нього немає «безвісти зниклих» — кожен заслуговує на те, щоб повернутися додому з іменем.
Робота коштувала йому здоров’я. Він втратив око, пережив численні поранення, кілька разів міняв транспорт, який знищували обстріли. Але зупинятися не збирався. «Поки я живий, я буду шукати», — повторював він.
Чим відомий Олексій Юков. Останні новини про нього
Олексій Юков став символом гідності й поваги до загиблих. Його називали «збирачем душ». Він працював там, куди державні структури часто не могли потрапити — у «сірій зоні», під постійними обстрілами, на замінованих полях. Для тисяч родин він став людиною, яка принесла відповідь і можливість поховати близьких.
У грудні 2024 року його нагородили відзнакою Президента України «Золоте серце» за вагомий особистий внесок у волонтерську допомогу та розвиток волонтерського руху. Раніше він отримував відзнаку «За гуманітарну участь в антитерористичній операції». У 2025 році історія «Плацдарму» увійшла до документальної серії іспанського ютубера Lethal Crysis і повнометражного фільму «Ucrania: OBLIGADOS A SOBREVIVIR».
5 серпня 2026 року Олексій Юков загинув у районі Лиману Донецької області. За однією з версій, він отримав смертельні поранення безпосередньо під час ексгумації на лінії зіткнення. За іншою — машина, на якій команда поверталася із завдання, підірвалася на міні. Йому було 40 років. Про загибель повідомила дружина Євгенія Калугіна та військові, які знали його особисто. Тисячі людей у соціальних мережах і медіа відзначили його як людину, яка повернула загиблим імена і дала родинам можливість завершити скорботу.
Олексій Юков залишив після себе не лише цифри повернутих тіл, а й приклад того, як одна людина може змінювати ставлення цілої нації до своїх загиблих. Його справа продовжується командою «Плацдарму» і тими, кого він надихнув.
