З Олександром Станіславовичем Сирським я познайомився ще у 2015 році, під час важких боїв за Дебальцеве, коли генерал Попко відправив його туди рятувати критичну ситуацію. Тоді на кону було збереження угруповання та бригади, якою на той момент командував полковник Шептала.
Зміст
Він воює без перерви з 2014 року — і саме це помітно відрізняє його від попереднього Головнокомандувача.
Я знайомий із Сирським уже давно. З кожним роком війни він, як і всі ми, ставав жорсткішим. На відміну від попередника, він здатен спуститися до рівня командира взводу, особисто розбиратися в деталях і тримати ситуацію під контролем. Комусь такий підхід подобається, комусь — ні. Але, наскільки я його знаю, йому не потрібні ані загальне схвалення, ані суспільна любов. Він просто робить свою важку роботу.
Він не політик і, здається, ніколи не намагався ним стати. Так, він буває грубим і жорстким. Але називати його «м’ясником», як це роблять деякі люди, я б не наважився.
А якою взагалі має бути людина, яка вже дванадцять років поспіль живе війною?
Навряд чи вона залишиться «янголом». Він точно не витрачатиме час на автографи на прапорах чи футболках. Навряд чи регулярно фотографуватиметься з дружиною — я навіть не певен, що через службу вони часто бачаться. Не варто чекати й щоденних постів у Facebook, Instagram, TikTok чи Twitter, як це робив його попередник. Отримати від нього інтерв’ю теж нелегко.
Не думаю, що після завершення війни він стане послом. Швидше за все, закінчивши службу, він, як генерал Муженко, аналізуватиме військову обстановку, оцінюватиме події та вболіватиме за армію.
Не варто ображати військових, які захищають нашу країну.
Якщо у вас є претензії до кадрових рішень — адресуйте їх Президенту України. Саме він, згідно з Конституцією, ухвалює рішення про призначення та звільнення Головнокомандувача Збройних Сил України, а також вносить до Верховної Ради кандидатуру Міністра оборони.
А генералам дайте змогу робити свою справу.
