Дмитро Валерійович Лубінець — український юрист, політик і з 1 липня 2022 року Уповноважений Верховної Ради України з прав людини.
Народився у Волновасі на Донеччині, пройшов шлях від місцевого депутата та підприємця до народного депутата двох скликань і головного правозахисника країни в умовах повномасштабної війни. Відомий активною роботою з обмінами полоненими, моніторингом порушень під час мобілізації та захистом прав цивільних і військових.
Table of Contents
Біографія Дмитра Лубінця
Дмитро Валерійович Лубінець народився 4 липня 1981 року в місті Волноваха Донецької області. Зростав у типовому промисловому містечку Донбасу, де з дитинства бачив реалії важкої праці та регіональні особливості. Середню школу № 5 у Волновасі закінчив із золотою медаллю, що свідчило про високий рівень підготовки вже в юні роки.
Трудову діяльність розпочав дуже рано — ще школярем. У 1996–1998 роках працював менеджером по роботі з корпоративними клієнтами в місцевому підприємстві «АТТ». Після закінчення університету продовжив набирати досвід: у 2004–2005 роках був адміністратором у приватного підприємця, а з 2005 року зайнявся власним бізнесом у сфері нерухомості. У Волновасі відкрив торговий центр, приміщення якого здавав в оренду. Паралельно у 2012–2014 роках працював юристом у КФГ «Практика».
Політичний шлях розпочався на місцевому рівні. У 2010 році його обрали депутатом Волноваської міської ради VI скликання від партії «Фронт змін» за мажоритарним округом. Водночас він став першим заступником голови правління громадської організації «Народно-патріотичний союз Донбасу». Ці кроки заклали основу для подальшої кар’єри на національному рівні.
Сім’я Дмитра Лубінця
Дмитро Лубінець одружений із Яніною Вікторівною Лубінець. Вони знайомі ще зі шкільних років і разом понад два десятиліття (у 2026 році відзначили 22 роки шлюбу). Яніна — підприємець і засновниця благодійного фонду «Я-Волноваха», який з 2015 року допомагає жителям рідного міста, особливо в гуманітарній сфері.
Подружжя виховує двох дітей — сина Данила та доньку Валерію.
Родина часто згадується самим Лубінцем у публічних зверненнях як головна опора. Батько Дмитра — Валерій Лубінець, який обіймав керівні посади в місцевому самоврядуванні (зокрема, голова Хлібодарівської ОТГ).
Брат Іван Лубінець також пов’язаний з адміністративною роботою у Волноваському регіоні.
Освіта Дмитра Лубінця
Після школи у 1998 році Дмитро Лубінець вступив на історичний факультет Донецького національного університету (кафедра міжнародних відносин і зовнішньої політики). У 2003 році здобув диплом спеціаліста з міжнародних відносин і кваліфікацію референта-перекладача з англійської мови. Під час навчання проходив стажування за кордоном.
Юридичну освіту здобув уже в зрілому віці. У 2008–2013 роках навчався на юридичному факультеті Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого (Харків) за судово-прокурорською спеціалізацією. Отримав диплом спеціаліста з правознавства. Пізніше продовжував професійний розвиток, зокрема захищав дисертацію з політології.
Перші кроки в кар’єрі Дмитра Лубінця
Після місцевої політики Дмитро Лубінець у 2014 році вперше був обраний народним депутатом України VIII скликання. Пройшов за мажоритарним округом № 60 (Донецька область) від «Блоку Петра Порошенка». У парламенті працював у комітетах, пов’язаних із правами людини та регламентом.
У 2019 році знову обрався до Верховної Ради IX скликання вже як самовисуванець і увійшов до депутатської групи «За майбутнє». Очолював Комітет з питань прав людини, деокупації та реінтеграції тимчасово окупованих територій у Донецькій і Луганській областях, АР Крим, міста Севастополя, національних меншин і міжнаціональних відносин. Був членом постійної делегації України в Парламентській асамблеї Ради Європи.
1 липня 2022 року Верховна Рада 250 голосами призначила його Уповноваженим з прав людини. На цій посаді він працює в умовах повномасштабної війни, займаючись захистом прав військовополонених, цивільних, моніторингом ситуації на окупованих територіях і реагуванням на масові звернення громадян.
Скандали Дмитра Лубінця
Як і більшість публічних політиків, Дмитро Лубінець періодично опинявся в центрі критики та журналістських розслідувань.
Ще за часів роботи в парламенті його помічали в неособистісному голосуванні («кнопкодавстві»).
Після призначення омбудсменом найбільше уваги привернуло кадрове рішення — призначення керівником Секретаріату Івана Вервейка. Останній раніше фігурував у кримінальному провадженні щодо оформлення фіктивних працівників і привласнення зарплат у Волноваському відділенні Фонду соціального страхування. Обвинувальний акт спрямовували до суду ще до 2020 року, однак справа фактично «зависла». Журналісти пов’язували це з впливом родини Лубінців.
Окремий пласт звинувачень стосується гуманітарної допомоги. Розслідування стверджували, що частина коштів і автомобілів, переданих міжнародними організаціями (зокрема фондом Маріам Ламберт) для допомоги дітям і постраждалим, оформлювалася не на Секретаріат, а на пов’язані громадські організації. Фігурували розписки про отримання готівки (зокрема 18 тисяч євро), а також чутки про «відкати» зі зарплат співробітників Секретаріату. Сам Лубінець і його оточення ці звинувачення переважно відкидали або не коментували детально. Станом на жовтень 2026 року публічних судових вироків за цими епізодами не було.
Критика також лунала через стиль комунікації та окремі заяви щодо мобілізації, які частина суспільства сприймала як надто різкі або навпаки недостатньо жорсткі.
Чим відомий Дмитро Лубінець. Останні новини про нього
Дмитро Лубінець найбільше відомий як омбудсмен воєнного часу. Під його керівництвом Офіс уповноваженого активно долучається до процесів обміну військовополоненими та цивільними. За роки війни Україна повернула тисячі людей, і Лубінець неодноразово публічно повідомляв про результати обмінів, умови утримання полонених і переговори з російською стороною (зокрема з омбудсменами Тетяною Москальковою та Яною Лантратовою).
Окремий напрямок роботи — моніторинг порушень під час мобілізації. У 2025–2026 роках Офіс омбудсмена отримував тисячі скарг на дії працівників ТЦК і СП (застосування сили, «бусифікація», незаконне обмеження свободи, корупційні схеми). Лубінець публічно називав Дніпропетровську, Одеську, Львівську та Закарпатську області «ганебною четвіркою» за кількістю звернень. За матеріалами його офісу відкривали кримінальні провадження, фіксували випадки зникнення людей і навіть смертей після затримань.
У жовтні 2026 року він продовжував публічно говорити про щоденні скарги на ТЦК, заходження працівників до приватних приміщень і необхідність системних змін у підходах до комплектування.
