Ініціатива виглядала благородно: виділити 3,3 мільярда гривень із державного бюджету на підтримку українського мистецтва, кіно та культурного фронту в розпал війни.
Проєкт «Тисячовесна» мав стати ковтком свіжого повітря для творчої спільноти, яка потерпає від обстрілів, відключень світла та відсутності ринку. Але коли Мінкульт оголосив переможців, соцмережі вибухнули від обурення.
Замість тріумфу українських талановитих ноунеймів суспільство отримало класичний український сюрприз: суперечливі комісії, потенційні конфлікти інтересів, «свої» люди у журі та проєкти, які змушують братися за голову.
Хто обирав і чому всі всіх знають?
Головна проблема конкурсу розкрилася в деталях відбору. До складу експертних комісій увійшли імениті продюсери, режисери та медійники. Проблема лише в тому, що ці ж самі люди роками працюють в одній тусовці, разом знімають кіно і… самі ж подавали свої проєкти на фінансування.
Як зазначає кастинг-директорка і членкиня Української кіноакадемії Алла Самойленко, чимало членів журі були занадто добре знайомі між собою, а дехто заходив у конкурс із кількома власними ідеями. Яскравий приклад — документально-ігровий проєкт про Алу Горську Тараса Томенка. Одразу кілька членів комісії мали прямий спільний майновий та творчий бекграунд із продюсерами цього фільму. Після скандалу частину проєктів відправили на переголосування, але осад залишився: коли ті самі люди сидять і в журі, і серед отримувачів грантів, система починає пахнути закритим клубом для «своїх».
Сценарій чи есе на коліні?
Ще більший подив викликали технічні вимоги. Наприклад, для того ж проєкту про Алу Горську з рекордним бюджетом виявилося, що класичного кіносценарію… просто не існувало. Було лише есе на кілька сторінок і синопсис. Втім, у Мінкульті розвели руками: чіткого визначення, що саме вважати «сценарієм», у нормативних базах немає, тож головне — щоб папірець із такою назвою лежав у папці.
Ба більше, як наголошує режисер та експерт Ярослав Пілунський, усю попередню експертну роботу з оцінюванням балів обнулили на фінальних пічингах. Там усе вирішувалося за кілька хвилин: хто яскравіше виступить перед журі, той і зриває джекпот. Деякі учасники навіть навмисно занижували кошториси, щоб вписатися у негласні рамки, що створює величезні ризики: або якість фільму буде жахливою, або гроші просто розчиняться в повітрі.
Комедії про грабіжників і мільйони на «Вертеп у хату»
Окремий біль — вибір тематики. На тлі екзистенційної війни, колосального дефіциту державного бюджету та заблокованих видатків на місцях, держава вирішила профінансувати розважальний контент.
Один із таких переможців — новорічна комедія «Вертеп у хату» від команди гумористів «VIP-Тернопіль» (зокрема Віктора Гевка). Сюжет нагадує переосмислення «Сам удома»: грабіжники переодягаються у вертеп, щоб непомітно обносити будинки на Різдво, але раптом стають добрими. Ідея, м’яко кажучи, не нова (подібні експерименти український кінематограф уже бачив у 2018 році з провальними «Пригодами S Миколая»), але обійдеться платникам податків у понад 24 мільйони гривень.
Культурний фронт чи черговий розпил?
Звісно, українське кіно та культура потребують підтримки — ворожу пропаганду треба чимось перекривати у відповідь. Але коли мільярди гривень із дефіцитного державного бюджету спрямовуються на сумнівні комедії та проєкти «своїх людей» під час найскладнішої зими в історії країни, суспільство має повне право вимагати прозорості.
І поки уряд планує наступні мільярдні транші на «Тисячовесну-2027», українцям залишається сподіватися, що цього разу звітність виявиться чимось більшим, ніж просто папірцем у теці Мінкульту.
