Головне: Першопрохідниця української тревел‑журналістики
Софія Яблонська (1907‑1971) — перша українська мандрівниця‑журналістка, яка у 1920‑х‑х роках об’їздила Північну Африку, Південно‑Східну Азію та Океанію, зняла фотозвіти та фільми, а також залишила в спадок книги‑бестселери. Її пригоди, включаючи укус гадюки та хворобу малярією, стали історичними джерелами про подорожі міжвоєнної України.
Детально: Життєвий шлях і подорожі Софії Яблонської
Народжена у селі Германів на Львівщині в родині галицького священика, Софія Іванівна з раннього віку отримала ґрунтовну освіту: вивчала машинопис, комерційну діяльність та драматургію. Захоплення новим кінематографом привело її до керування кінотеатром у Тернополі, що дозволило накопичити кошти для першого закордонного візиту.
У 1927 році, будучи двадцятьлітньою, вона поїхала до Парижа, де вивчала кіноискусство, познайомилася з мандрівником Степаном Левинським та художником Володимиром Винниченком. Після знайомства з художником Крістіаном Кальяром, який часто розповідав про Африку, Софія вирушила у подорож до Марокко, де за чотири місяці відвідала Касабланку, Маракеш, Маґадор, Тарудан і Аґадір.
Подальші мандрівки вели її у В’єтнамські гори, де вона була укушена гадюкою, яку місцеві називали «зрадливим листком смерті». У Лаосі вона полювала на тигра, а в Аннамі потрапила на імператорське весілля, під час якого захворіла на малярію. На Бора‑Бора вона стала однією з перших європейок‑операторок, і згадувала:
«Місцеві жителі дозволили мені знімати їх і назвали мене Теурою — червоною птахою».
Повертаючись до Європи, Софія продовжила подорожі: Індонезія, Нова Зеландія, Австралія. У своїх нотатках вона писала:
«Я малювала мапу України… ці пояснення я знаю краще за молитву, бо часто трапляється мені повторювати їх чужинцям, що нічого не знають про наше існування».
Після повернення до Львова вона читала лекції, надихаючи слухачів розповідями про далекі країни. Однак у 1939 році, після початку Другої світової війни, вона залишила Україну, залишивши в дорозі три сімейні реліквії: «Кобзар», гуцульську ляльку та дерев’яний кіт.
У 1946 році в Парижі Софія працювала декоратором‑флористом, а після смерті матері у 1948 році пережила серію особистих втрат: загинув старший син в Алжирській війні та помер чоловік у 1955 році. Життєвий шлях закінчився 4 лютого 1971 року внаслідок автокатастрофи.
Історик Ярослав Поліщук підсумував її внесок словами:
«Блискуча хроніка світового круїзу стала загальнодоступним здобутком європейців, — пише історик Ярослав Поліщук, — Її відверта, смілива, розкута й щира проза справляла скандальний вплив на тогочасну інтелігенцію з її майже вікторіанською мораллю».
